Привітання на День Вшанування Учасників Ліквідації Наслідків Аварії на Чорнобильській АЕС

Чорнобиль  закутий  колючим  парканом
Чорнобиль...  згадаємо  знову  і  знову
Це  місце, окутане  темним  туманом -
Це  пустка  одвічна - Чорнобильська  зона.
Був  звичний  всім  день, було  тихо  і  ясно,
Та  враз  в  одну  мить  усі  зорі  погасли.
З'явилось  тавро - Чорнобильська  зона...
У  гарному  небі  проклята  ворона...
Чорнобильська  зона - нема  там  життя.
Чорнобильська  зона  пливе  в  небуття.
Одне  в  нас  завдання - не  дати  нікому 
Створить  ще  на  світі  десь  прокляту  зону.

 Взнаєм правду про Чорнобиль ми?
Чи не дано нікому взнати?
Може документи збереглись,
Якщо не встигли їх прибрати...
Не можу стверджувати це,
Ніяких доказів немає,
Та без причини, всім відомо
Нічого в світі не буває.
Я думаю це так було,
Можливо правду взнають згодом.
Якраз тоді більшовики
Втрачали владу над народом.
Віяв з заходу вітер волі,
Стіни залізні тріщали,
Не було виходу... І тут
Ленінський заповіт згадали.
Як він імперію створив,
То західний боявся вплив.
Прагнув віддати Україну,
Щоб відокремити країну.
Сталін теж боявся цей вплив,
Він "залізний занавіс" створив.
З роками ця завіса впала.
"Загроза з Заходу" наростала...
Щоб далі спокійно жити,
Рішили завісу відновити
І надійно від Заходу
Імперію відгородити.
Тоді й взялися будувати
АЕС, щоб потім підірвати
І зробити бар'єр надійний,
Неодолимий, радіоактивний.
Україну, що Ленін колись
Німцям хотів подарувати.
Щоб імперію врятувати,
Рішили тепер підірвати.
Якби оце все їм вдалося,
Слідів би там не зосталося.
Про дослід би не говорили,
На персонал усе б звалили.
Не вийшло. План їх зрозуміли,
Реактор зупинити зуміли.
Тоді про дослід щось там склали,
А тих, хто правду знав, прибрали.

Не знали ще такого лиха
 Повсюди смерть незрима, тиха.
 Скрізь шаленіло в світі зло
 Ніде спасіння не було.
 Мені знайома розказала,
 Жаль, що забув її ім'я,
 В них по сусідстві проживала
 Щаслива молода сім'я.
 Подружжя дуже дружно жило,
 Двох діточок малих ростило.
 Біда прийшла, коли не ждали:
 Чоловіка в армію забрали.
 Більше не бачились вони.
 Назад у цинку привезли.
 Що там було - ніхто не знає,
 А чоловіка вже немає.
 За тім вона уже сама
 Дітей ростила, доглядала.
 Хоч важко було їй одній,
 Та лише в них і радість мала.
 Та так вже в світі повелося
 Біда приходить не одна.
 Чорнобиль грянув і настала
 Для всіх ота пора страшна...
 Дітей, хоч запізно та все ж,
 Забрали в лагера далекі.
 Вона лишилася одна,
 Як при дорозі та лелека.
 Щоб трохи дітям заробити,
 На працю кожний день ходила,
 Поки проклята лейкемія,
 Наче билинку, не скосила.
 А діти в лагері не знали,
 Що вони сиротами стали,
 Що вже і матері немає,
 Що доля тяжка їх чекає.
 Приїхали, та рідна мати
 Не прийшла їх зустрічати.
 Кругом батьки дітей стрічали,
 А вони плакали стояли...
 Тут чужі люди підійшли
 І в дитбудинок їх забрали,
 Діти не хотіли з ними йти,
 Все плакали і матір звали.
 Нещасні діти. У скількох їх
 Батьків Чорнобиль відібрав?
 Скількох малят лишив без мами?
 Хто зна? Ніхто не рахував.

Відкрита рана нашої землі
„Відомая” на всі її округи.
Ти чорна пляма у історії її,
Ти – місце, де померли люди.
Чорнобиль …
І бринить у слові цім
І жаль, і відчай
Нашої держави.
Болючий спогад
Про батьків й дідів,
Що полягли на місці цім кривавім.
Серед „пустелі” ця химера розляглась
Протяжністю у тридцять кілометрів.
Це поле битви,
На якім тепер
Життя завмерло у полоні смерті.
Усе понищив він,
Все зруйнував;
І ще, напевнеє, на довгі роки
Залишиться у пам’яті у нас,
Як вічна рана, цей страшний Чорнобиль.

Чорнобиль владі не поміг.
Щоб імперію врятувати
Хмельницьку атомну тоді
Почали спішно будувати.
За рікою Ровенська АЕС,
Зовсім близько ракетна база
І якби там трапилось щось,
Рознесло б Європу відразу.
На щастя, як там не спішили,
Її вони не завершили.
Стіна Берлінська в цей час впала,
Слідом імперія пропала.
Не допомогли імперії
Ні Фергана, ні Карабах,
Ні інші страшні злочини,
Її чекав неминучий крах.
Вона розпалася, додавши
До терору і голодомру
Ще сотні злочинів нових.
Чорнобиль був один із них.

Загадили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять!

Немов війну ми згадуєм той день,
Немов чуму, що поповзла землею
Й не зупиняється ні уночі, ні вдень,
Ніхто не видумав ще зброї проти неї.
Слова ці знають і старі, й малі:
„Чорнобиль”, „радіація” і „зона”,
Та ще страшніші їхні похідні
І „рак”, й „рачиця”, „лімфи” й „аденома”.
Вмирають люди, пусткою стають
Колись життям наповнені оселі...
Кому в майбутньому історики „приш’ють”
Цей геноцид українських поселень?!

Після вибуху злетіла
В синє небо хмара пилу.
Сіючи смерть, полетіла
І в Білорусії сіла.
Про хмару цю влада знала,
Та населенню не сказала.
Ще й заспокоїла його:
Боятися нема чого.
Чорнобиль біля Києва,
Далеко до нас від його.
Зараза сюди не дістане,
То ж не бійтеся цього всього.
А радіація наростала...
Земля радіоактивна стала,
Трава, хліба, в криницях вода...
Незлучились як прийшла біда.
Хворіли люди і вмирали.
Їм мало чим допомагали,
Від аварії не потерпіли,
А багато в той час хворіли.
Потім родилися страшні телята
І влада не змогла змовчати.
Телят заховати не змогли,
Триногі потвори вони були.
Стали радіацію заміряти.
Висока. Треба виселяти.
На цьому дії закінчились,
Всіх виселяти не рішились.
Дезактивацію зробили.
Де не де людей відселили.
Та рік, що поряд з смертю жили,
Забрав у них останні сили.

На розі Припяті й Дніпра
Сучасне місто над рікою.
Проїздом там бував не раз
І милувавсь його красою.
Я проїздив на теплоході
І, як дивитися з води,
Не місто - красень над рікою.
Ніхто не відчував біди.
Чорнобиль. Кожен чув про нього.
Не було лиха ще такого.
Про реактор сповіщали,
Події ж в місті замовчали.
Коли прийшла біда й над містом
Примари смерті загуляли.
Ніхто нічого ще не знав.
Про радіацію мовчали.
Лише про пожар сказали,
Про його і так всі знали.
Нічого страшного мовляв,
А вітер смерті вже гуляв...
Та люди жили як раніше,
Вони спокійно працювали.
Що кожен день тут - смертний вирок,
Цього їм звісно не сказали.
Через неділю, коли влада
Не мала змоги більш мовчати,
Населення рішили все
З міста евакуювати.
Людей на вулицях хватали
В автобуси позапихали...
Усе робилося наспіх,
Та за день вивезли усіх.
Часто без грошей, документів,
У тому - в чому лише були
Порозкидали по країні,
Щоб загубилися сліди.
Як їх дальніше склалась доля?
Чи залишився хто в живих?
Занадто довго вони були
У смерті в пазюрах страшних...