Привітання з Днем Поцілунку

Коли вернусь (в одчаї) винуватим,
Ти поцілунком стрінеш крижаним,
Як мертвого, холодним, кам’яним, –
Так цілувалася Діана з братом.
Не гріх бабунь так цілувать внучатам,
Так при вінчанні личить молодим
Цілунком присягатись неживим.
Чи уст моїх став присмак гіркуватим?
А глянь на воркітливих голубів.
Як припадають ніжно до дзьобів,
Мов упиваються солодким трунком!
Молю: віднині, сонце ти ясне,
Цілуй смачним, жагучим поцілунком –
Або ніколи не цілуй.

Палкий порив, хвилинна слабість 
І двох сердець у такт звучання, 
І невимовно ніжна радість, 
Незрозуміле хвилювання. 
Зникають сили на відмову, 
Втікає гордість в небуття…. 
І губи починають змову, 
Мовчанням змінюють життя… 
Думки завмерли в тиші ночі, 
І припинив свій відлік час, 
Закриті на хвилини очі… 
Реальність покидає нас…. 
А рук тепло зігріло серце, 
В полоні вуст воно тремтить 
І відкриває в душу дверці, 
Яка від подиху горить. 
І зупинитись неможливо… 
Замовкли звуки біля нас, 
Лиш почуттів нестримна злива 
В обіймах плаче раз у раз… 
Схрестились пальці мимоволі – 
Завмерло тіло і вуста…. 
Ми посміхнулись… Знову воля… 
Постала пауза пуста… 
Слова не треба… і немає… 
Їх замінив святий дарунок, 
Який серця людей єднає… 
То був…чарівний поцілунок…

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.

По тілу пробіг електричний заряд,
А серцебиття вже не в ритмі з рахунком.
Забула, що сталось дві миті назад,
Бо губи палають твоїм поцілунком…
Так ніжно торкнувся, немов пелюсток.
Ця мука для мене солодка, як трунок -
Бо спрагу не втопить єдиний ковток,
Кохання не сповнить один поцілунок…

Поцілунок. Цей смак твоїх губ
Запах меду і трішки кориці
Подих теплий, пестощі рук
Ніби випив води із криниці
Поцілунок. Весь світ у очах
Уся ніжність і вся твоя впертість
Все закрилось від світу в ночах
Щирість серця, душ двох відвертість
Поцілунок. Не треба в нім слів
Все уста самостійно сказали
Первозданність у нім від лугів
Спрагу душі свою вгамували

Я  шукаю  твій  погляд  повсюди
Твої  очі    і  твої  вуста.
Я  страюсь  про  тебе  не  думать, 
Але  доля  без  тебе  пуста...
Як  згадаю  отой  поцілунок
Він  був  повний  надії  й  чуття
Це  мов  долі  якийсь  подарунок
Наших  губ  і  бажання  злиття....

У Темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась - і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим,-
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

А мороз не жартує,
Поцілунки дарує
Крижані, заморожені,
Інеєм припорошені...
Тож до серденька свого
Міцніш пригортай,
Поцілунком жарким
Ти мене зігрівай,
Я теплом твоїм хочу зігрітись,
І в обіймах твоїх розтворитись...

Цілувати тебе.. До нестями, стираючи роки, 
Утікати в обійми від клятих життєвих турбот... 
Щоб забути твої, що поважчали, зморені кроки, 
І відчути в єднанні міцний і надійний оплот... 
Цілувати - допоки світання займеться червоним, 
Щоб в очах міріади зірок мерехтіли ясних... 
Щоб, як ранок незмінний заб`є у свідомості дзвони, - 
Ми удвох, як бувало, тремтіли від звуків весни...

Ти знаєш, як місяць
Запалює стомлене небо?
Як вітер з дерев
Обрива снігові обладунки?
Як добре мені
Віршувати лиш тільки для тебе,
І на губах відчувать
Смак твоїх поцілунків?