Привітання з Днем Циган

Під  металевий  стук  коліс,  текла,  котилася  дорога,
Студентський  безтурботний  сміх,пісні  на  "біс",аж  до  рідного  порогу,
Неначе  стихія,  я  радий,що  тут  я,  тут  молодість  моя,
Забудь  моя  душа  про  всі  тривоги...
Хитається  вагон,  самотнім  залишився  десь  перон,
І  нам  так  весело  чудовою  студентською  порою!
Гітару  попросив  циган,  який  йому  в  тому  резон?
Нехай,  старий  потішить  нас  своєю  грою...
Пробігли  пальці  по  струні,  пробігли,  затремтіли,
Гітару  стиснув  у  журбі,  аж  випинались  на  руках  старечі  жили,
Один  аккорд  на  вибір  взяв...  Гітарний  гриф  поцілував,
Й  полинули  слова,  хоч  ромські,  та  дивно,  ми  їх  розуміли!
Як  шум  дощу  у  небесах,  як  літній  подих  зливи,
Як  вітер  у  лісах,  як  шепіт  золотої  ниви,
Перепліталися  слова  і  музики  припливи  і  відпливи,
Заплакали  в  душі  сумні  циганські  жалісні  мотиви...
З  дригалася  струна  і  лилися  аккорди,
Були  дивними  слова,  то  у  жалю,  то  неспокійні  й  горді,
А  на  очах  сльоза,  й  мов  у  плачу  стеналися  старого  груди,
І  в  нас  в  душі  розбушувалася  гроза  й  мовчання  запанувало  всюди...
Замислився  циган,  неначе  в  несподіваній  розгубі,
В  очах  немов  туман,  й  щось  тихо  шепотіли  губи,
Немов  шукав  свої  слова,  відновлював  у  пам`яті  загуби,
Гітару  пестила  рука,  а  пальці  ніжні,  мов  у  дівчини,  не  грубі...
"-  Простіть,  сини,  гітари  не  тримали  мої  руки,
З  минулої  весни  на  ній  була  печать  розлуки,
Минулої  весни  мене  настигла  невимовна  біллю  втрата,
Як  поховав  я  рідних:  сина  й  брата..."
Під  металевий  стук  коліс,  текла,  котилася  дорога,
Студентський  безтурботний  сміх,  пісні  на  "біс",  аж  до  рідного  порогу,
Неначе  стихія,  я  радий,що  тут  я,  тут  молодість  моя,
Чому  ж  в  моїй  душі  стоїть  тривога?..

Раз задумав циганчук
Гріхи сповідати.
Іде просто до попа,
Приходить до хати.
Оглядає — ні попа,
Ні слуги Бог має,
А в горосі, у печі,
Сало закипає.
Циган сало із горшка,
Живо із пекарні,
Через цвинтар позадгузь
Та й до паламарні.
В паламарні, як на гріх,
Шапка на кілочку;
Він і шапку потягнув,
Сховав у куточку
Та й тогді вже до попа
Гріхи сповідати.
Ото піп йому дає
Хреста цілувати.
Поцілував циганчук;
Піп його питає,
А той йому всі гріхи
І оповідає:
«Та й сьогодня, — каже, - я
Нагрішив потроху:
Ранком вигнав я свиню
З чужого гороху.
А у церкві шапку зняв!..» -
Говорить несміло.
А піп йому: «То не гріх!
То добреє діло!»
Добре, добре, нехай так,
По «Буди господнє»
Піп до шапки, — але ба!
І місце холодне...
Піп — додому, до горшка,
Де кипіло сало,
І там йому лиш горох —
А сала не стало.
І промовив старий піп:
«Оже ж признавався!
А я, старий та дурний,
І не догадався!»

Чудовим  сяйвом  сонце  встало
Над  полем  волошковим  цим.
Циганка  щастя  нам  віщала,
Коли  зустріла  в  цвіті  тим.
Ти  цілував  моє  волосся,
І  плечі  вабили  тебе.
А  запах  квітів  стоголоссям
Співав  про  щастя  неземне.
Та  перед  нами,  наче  з  пекла
З`явилась  бестія  полів.
З  очима  із  шматочком  неба,
Та  з  поглядом  таким  сумним. 
Уквітнена  в  рясні  спідниці 
Розхристана  була  душа.
Здалось  на  мить  що  все  це  сниться,
Бо  ж  звідки  взялася  вона!?
На  хвильку  лиш  вона  застигла,
Щоб  правду  нам  сказать  свою,
Про  те,  що  щастя  вже  достигло
Й  заповнює  нам  душу  всю. 
Та  ніби  грози  з  неба  якось
Нам  принесуть  лиху  біду,
Й  вкрадуть,  як  коней,  нашу  радість
І  заберуть  любов  оцю.
Й  пішла  у  поле  та  розтала
Немов  туман  в  світанку  дня.
І  слова  більше  не  сказала.
А  ти  сидів  тоді  як  я
На  волошковім  отим  полі.
Й  від  ворожіння  від  того
В  очах  змінилось  щось  поволі,
Мовчав  немов  в  німім  кіно.
Ти  схаменувся  через  хвилю
Й  побіг  чимдуж  за  нею  вслід
Тебе  спинитись  я  молила, 
Та  ти  не  чув  й  немов  осліп.
Сідало  сонце  над  тим  полем
Багато  років  день  у  день.
Тонуло  довго  у  тим  морі
З  волошок  синіх;  та  лиш  тінь
Твоя  лишилась  там  зі  мною.
Ти  счез  навік  з  мого  життя.
Й  помчався  ти  немов  стрілою
В  очей  циганки  забуття.
Наврочила  колись  нам  щастя,
І  грози,  що  розлучать  нас.
Сама  ж  і  мала  оті  снасті,
Туманом  в  полі  вкрала  враз.
Не  вірте,  люди,  вас  благаю,
Очам  циганським  чарівним.
Якщо  хоч  раз  лиш  погадає
Прощайтесь  з  щастям    ви  своїм.