Привітання з Днем Європи

Вітаю, друже, матінка – Європа
Нас кличе за литтям старих часів,
Ще пам’ятає вічна Semperoper,
Відлуння українських голосів.
Закружить по земних бажань  спіралі
Скажені мрії дивна карусель,
І помандруємо все далі й далі
На гору, до верхів La Tor D’Eifell
Пройдемося під ярим світлограєм   
Паризьких синьо-жовтих ліхтарів,
І гордо «Чорнобривці» заспіваєм
На вулицях гламурного Paris.

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі. Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.
Так, ми в ґешефтах - і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть,
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть...
Життя мина... Усі ми перебудем:
Хто - при бандурі, хто - при гамані.
А що вже по собі залишим людям,
Судити не тобі, і не мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром! Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі!
У кожного - свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця - в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.

Ми  прилетіли  вранці  у  Європу.
Блискучий  лайнер  випустив  шасі.
І  кинув  міст  сталеву  антилопу
В  ласо  доріг,  тунелів  і  таксі.
Все  зарябіло,  як  газетні  шпальти.
Бетон,  гудрон  і  пляжна  пастораль.
Тісні  двори,  запечені  в  асфальти,
І  вільний  шлях,  закутий  в  магістраль.
За  день  обличчя  сірі,  як  тремпанги.
Глухе  двигтіння  титанічних  струн.
Гігантське  місто  витискає  штанги  -
Гуп-гуп,  гуп-гуп,  гуп-гуп,  гуп-гуп!!!
Мигтять  в  очах  рекламні  балагани,
Світ  закидає  вудлища  антен.
Шматка  землі  немає  під  ногами,
В  яку  б  ще  міг  упертися  Антей.
Пелюстки  скронь  -  чавунні,  як  гантелі.
Гараж,  віраж,  транзистор,  віадук!
...І  ось  вночі,  в  модерному  готелі,
Мене  збудив  якийсь  космічний  звук.
Я  потяглась  рукою  по  годинник.
Вже  ледь  світало.  Ранок  був  сумний.
І  де  він  взявся,  звідки  він  тут  виник,
Такий  незвичний,  дивний,  неземний?!
Це  зойк  світів?  Чи  надсвідома  згадка?
Чи,  може,  сон  прекрасний  наяву?
...А  то  звичайний  європейський  дядько
Косив  у  нас  під  вікнами  траву.

Шалений  світ  –  шалені  люди,
Не  знаєм  ми,  що  завтра  буде,
А  все  туди  ж  бо!  Ту  Європу
Не  бачить  нам  як  власну…
Куди  ж  бо  котиться  цей  світ.
І  з  діда,  прадіда  –  наш  рід
Європу  ту  саму  ж  звільняв,
З  колін  народи  підіймав!
Натомість,  що  ми  зараз  маєм?
Вони  живуть,  а  ми  –  «здихаєм».
Це  сміх  сказати,  хто  почує,
Що  нас  Європа  нагодує!
Стоять  незорані  поля,
Така  свята  наша  земля.
Стоять  і  фабрики  й  заводи
І  скільки  ж  люду  без  роботи!
Чи  хтось  із  тих,  хто  має  владу
Та  намагався  дати  раду:
Піднять  колгосп,  завод  відкрити 
Культуру  нашу  відродити!
«Боргів  набралися  як  бліх»  -
Не  я  сказала,  один  з  них.
І  ще  беруть  –  треба  сплатить
Америці  за  «Аудит»!
А  наша  Рада  –  «цирк  на  дроті»,
Ці  шашки  та  «розбір  польотів».
Невже  таких  ми  вибирали,
Виходить  –  зовсім  їх  не  знали!                         
Вони  забули  мабуть  те,
Що  у  Європі  ми  і  є.
І  є  у  нас  одна,  єдина  –
Це  наша  рідна  Україна!