Привітання на День Дружби і Єднання Слов'ян

Наші  предки  –  слов’яни 
Над  озерами,  річками, 
На  полянах  лісових, 
На  стрімких  високих  горах, 
На  просторах  степових,  — 
Де  лише  сіріє  стежка 
Або  вкрився  збіжжям  лан, 
Скрізь  розкидались  оселі 
Наших  прадідів  слов’ян. 
Оселялись  цілим  родом: 
Що  людина,  як  одна?! 
Кревні  люди  —  рід  складали, 
Кревні  роди  —  племена. 
Наймудріший  і  найстарший 
Цілим  родом  керував, 
Видавав  щодня  накази, 
Правив,  милував,  карав. 
Кожне  плем’я  мало  князя, 
Князь  судив,  водив  на  бій, 
Першим  був  він  у  відвазі 
І  у  мудрості  своїй. 
А  коли  ставав  нездатним 
До  ладу  і  боротьби, 
Віче  іншого  на  князя 
Вибирало  без  журби. 
На  річках,  високих  горах, 
Серед  багон  і  болот 
Городи,  міцні  твердині 
Будував  собі  народ. 
Коли  ворог  йшов  війною, 
Метушилось  все,  як  рій, 
Замикалися  ворота, 
Починався  лютий  бій. 
Бились,  кидали  каміння, 
Крізь  баркан  окріп  лили, 
Попіл  сипали  у  очі, 
Гострі  кидали  коли… 
…Ось  і  ворога  відбито, 
Все  минуло:  гнів  і  жах… 
Кревні  плачуть  над  борцями, 
Що  звалилися  в  боях. 
І  дають  їм  у  могилу 
Зброю,  вбрання  і  харчі, 
Щоб  вони  не  знали  лиха, 
На  тім  світі  живучи. 
На  сумних  могилах  тужать 
І  справляють  тризну  там 
І  несуть  на  сизі  гори 
Жертви  праведним  богам. 
Але  все  поволі,  тихо 
Тоне  в  річці  забуття, 
І  на  березі  зеленім 
Квітне  радісне  життя… 
На  луці  палає  ватра, 
На  луці  ідуть  танки. 
Тут  в  вінках  цвітуть  дівчата, 
Там  співають  парубки. 
В  цю  таємну  ніч  Купала 
В  лісі  папороть  цвіте, 
Розцвітає,  обсипає 
Цвіт-проміння  золоте. 
Промовляє  звір  до  звіра. 
Хто  підслуха  мову  їх, 
Хто  у  лісі  найде  квітку  — 
Найде  скарбів  цілий  міх. 
А  пісні  все  далі  ллються, 
Вже  поблідли  і  зірки, 
А  ще  огнища  палають 
І  мережаться  танки. 
На  кийки  стоять  схилившись 
Бородаті  віщуни 
І  розказують,  що  буде 
І  з  якої  сторони. 
Роздають  недужим  зілля,  
Щось  шепочуть  і  плюють… 
Сих  водою  напувають, 
Тим  камінчики  дають. 
І  здається,  з  лісу  вийшов 
На  узлісся  сідловик. 
Став,  заслухавсь,  задивився… 
Стрепенувсь  і  знову  зник. 
І  здається,  щойно  бігли 
Тут  русалки  польові 
І  розсипали  зі  сміхом 
Самоцвіти  по  траві. 
Але  схід  зайнявся  сонцем, 
Хмари  в  золоті,  в  огні… 
І  самотньо  одцвітають 
Зблідлі  ватри  вдалині. 

Прямовисним  багнетом прорізавши  серпень,
Сонце  круто  ввійшло у  босонський  граніт...
Причащаються  серби. Прощаються  серби  -
Від  малого  до  сивого... Небо  гримить.
Чорні  ризи  отців. Біла  паморозь  болю...
Пам'ять  важко  долає баюри  й  корчі  -
Через  шість  віковіч та  на  Косово  Поле,
Де  над  сербською  тугою стогнуть  сичі.
Брате  сербе... Ти  знову  стоїш  наодинці
У  двадцятому  віці на  смертній  межі.
Тільки  й  те,  що  сьогоднішні хижі  ординці
На  "фантоми"  змінили горбаті  ножі.
Схаменімось, братове  по  вірі  прадавній!
То  не  важить, чиїх  ми  племен  і  родів:
Сатана  замахнувся на  світ  православний,
На  чертоги  і  храми отців  і  дідів!
Так  удармо  ж  у  дзвони, допоки  не  смеркло,  -
Хай  скликають  до  гурту слов'янську  сім'ю.
Бо,  коли  не  врятуємо  сербів од  смерті,
Ми  погубимо  совість  і  пам'ять  свою!
Осінившись  триперстями, у  вірі  -  єдині,
Ми  укріпимо  зладою душу  і  плоть!
І  якщо  навіть  світ нас  полишить,  як  нині,  - 
Ми  -  незборні,  бо  з  нами Господь!

Моя улюблена країна
Моя надія. Моя краса.
І зветься просто - Україна.
Люблю тебе. Моя земля.
А на ланах твоїх безмежних
Зростає Колосистий хліб.
А на морях твоїх безмежних
Йде вантажний теплохід.
І розлився Дніпро, реве на кручах.
У країні Богдана - воїна.
Союз слов'ян - союз могутній -
Він є мрія козака.

Матір східних слов`ян! 
Щира ненько, знедолена вдово! 
Ти пустила нас в світ, 
Згодувавши нам частку свою. 
Ти зростила мужів, 
Ти озброїла їх віщим словом: 
"Будьте вірні мені! 
Бо для вас лиш, сини, я живу!" 
І пішли сини в світ, 
Та не матір свою захищати - 
Розбрелися вони, 
Бо там добре, де брата нема! 
Й затужила земля, 
У розпуці знедолена мати, 
Та зріктись не змогла 
Й помогала усім, чим могла. 
Та замало синам 
Теї помочі мами-каліки: 
"Надо даму одеть!" 
І зривають з матусі одіж. 
Плаче, бідна, рида. 
Почорніли набухші повіки 
Від стиду за синів 
І від горя й просолених сліз. 
От оділи других, 
Напоїли, наїли досита, 
Що у матері вдерли 
З опухших від голоду уст, 
І служили другим: 
Расеям, Речам-Посполитам, 
Бились в груди "о верности" 
Й "пшиско неведанных чувств". 
Схаменулись сини, 
Як ті "дами" від них відвернулись. 
А старенька живе 
У лахміттях і темряві лих. 
"Дуже дякую вам! 
Що нарешті таки повернулись!" 
Лиш промовила бідна 
І серцем зтепліла до них. 
"О, сини! Ви, сини! 
Моя плоть, моя біль і надія! 
Оживіть мою кров, 
Вмийте косу в ранковій росі! 
Обіцяю, клянусь! Що усі ваші мрії 
Я звершу ради вас 
І постану у бувшій красі! 
Я розквітну ізнов, 
Забуяню густими хлібами! 
Засміюся добром 
На світанку з приємного сну. 
І онуків своїх 
Я не пущу лихими стежками. 
Будьте вірні мені! 
Бо для вас я, онуки, живу!