Привітання з Днем Краси

На  погляд  мій,  в  миру  існує  хибна  думка,
Що  начебто  Господь,  з  ребра  Адама,
Йому  на  втіху  та  для  допомоги
Створив  оцю,  сучасну  Даму.
Погляньте  лиш  на  ці  шикарні  груди,
На  довгі  ніжки  та  пухкенькі  губки,
На  стан  гнучкий,  на  їх  виразні  очі,
На  це  найкращєє  творіння  Боже.
На  їхню  слабкість  та  на  їхню  силу,
На  це  волосся,  що  кидає  хвилю.
Погляньте  с  заду,  с  переду  та  з  боку
Відчуєте,  як  ця  краса  впадає  в  око.
Ці  губки,  створені  для  поцілунків,
А  ніжки,  варто  на  руках  носити.
Творіння  це  лише  для  милування,
Для  ніжності,  для  віри  й  споглядання. 
Грудей  торкнешся  так  і  обомлієш,
Неначе  в  них  існує  якась  сила,
Яка  без  розуму  без  волі  залишає,
Хоч  будиш  ти  на  світі  самим  сильним.
Коли  сумує  це  творіння  Боже,
То  ладен  ти  дістати  зірку  з  неба, 
Розбити  скали,  розтопити  кригу,
Аби  дістати  те  чого  їй  треба.
Погляньте!  Й  зрозумієте  одразу,
Що  те  ребро,  взяте  було  в  Адама,
Не  за  для  того,  щоб  йому  створити  втіху,
А  за  для  того,  щоб  коли  побачиш  Даму,
Увесь  би  рід  та  й  дякував  би  Богу,
За  цю  прекрасну,  досконалу  вроду.

Крізь вир подій і всі зразки зображень,
Не бачив я нічого, жодних втіх,
Аж поки в один раз тебе побачив,
Бо ти була найкрасивіша із усіх.
Ти сяяла очима. О, ці очі!
Заполонили погляд й бачить я не міг,
І не знайду я сил сказати те, що хочу,
Бо ти - найкрасивіша із усіх.
Для мене ти усе, я так тебе кохаю,
В один час це приносить навіть біль,
Та болю я солодшого не знаю,
Я так страждав би вічно, переслідуючи ціль.
Я слухаю тебе і задихаюсь в ароматі
Й відтінках слів, що сходять з губ твоїх,
Це музика в її єстві, і лиш ти вмієш її грати,
Моя кохана і найкрасивіша із усіх.

Узброєнням бику дала природа ріг,
Рибині – плавники, зайцям – нестримний біг,
Могутні пазурі – цареві звірів леву,
Рисистому коню – в копитах миць сталеву,
Орлу для льоту ввись – невтомних два крила,
Повзучому гаддю – отруту для жала,
А розум мудреця мужчинам дарувала.
І тім що для жінок нічого вже не мала,
Дала їм лиш красу, щоб слугувала їм,
Замість меча й списа, озброєнням страшним.
Перед красою їх безсилі ми в двобої,
Вона сильніша всіх – богів, людей і зброї.

Немов троянди віть у пору квітування,
У ніжній юності,у розповень краси,
Коли сіяє світ у райдузі роси,
Сльозами пойнятий імлистого світання.
Амур і грація знайшли в ній раювання,
Від неї пахощі п’янять сади й ліси,
Та сонце розстеля жагучі паруси,
Й троянда клонить віть, безсила, в час кохання.
І ти, вродливице, у юності цвіла,
На небі й на землі була тобі хвала,
Та парка заздрісна життєву нить урвала.
На похорон сумний несу з долин, узвиш
У глеку молоко і квітів повен кіш,
Щоб ти трояндою і в гробі розцвітала.

Ходім поглянемо, кохана,
Ми на троянду, пишну зрана,
Убрану в пурпур осяйний,
Яка у сутінь вечорову
Втрачає одіж пурпурову
Й рум’янець, гожий, як і твій.
О, як же мало їй простору
Судьбою дано для убору!
Краса так скоро відцвіла!
Безжальна мачуха природа:
Це ж дар її – непевна врода,
Що лиш до вечора й жила.
Поки ще почуття тендітне,
Поки ще юність буйно квітне,
Віддай належну їй ясу:
Рви квіти молодості, люба,
Бо старість, як троянду, грубо
Твою понівечить красу.